Я народився 1948 року в маленькому селі на південному заході Нігерії. Приблизно в той час молодший брат мого батька, дядько Мустафа, і мій старший брат Вагабі стали Свідками Єгови. Коли мені було дев’ять років, мій тато помер. Як я горював! Але Вагабі сказав, що ми зможемо знову побачити тата, коли він воскресне. Ця думка дуже мене підбадьорила і спонукала вивчати Біблію. У 1963 році я охрестився. А невдовзі це зробили і троє інших моїх братів.

У 1965 році я переїхав у Лагос, де жив мій старший брат Вільсон. Там я здружився зі сталими піонерами зі збору «Ігбобі». Мене дуже надихав їхній радісний дух та ентузіазм, тож у січні 1968-го я теж приєднався до лав піонерів.

Якось один бетелівець, Альберт Олугбебі, організував зустріч з молоддю, щоб розповісти про потребу в спеціальних піонерах на півночі Нігерії. Я досі пам’ятаю, з яким запалом брат Олугбебі сказав: «У вас є молодість, час і сили. Використайте все це для служіння Єгові. Роботи непочатий край!» Я дуже хотів бути схожим на пророка Ісаю, тому відразу заповнив заяву (Ісаї 6:8).

 У травні 1968 року мене призначили спеціальним піонером на північ Нігерії, в місто Кано. Тоді тривала так звана Біафранська війна (1967—1970 роки), яка спустошила цей регіон, а потім перекинулась на схід країни. Один брат з найкращих спонук переконував мене не їхати туди, але я сказав йому: «Дякую, що переживаєш за мене. Але якщо Єгова хоче, щоб я там служив, значить, він точно мене не залишить».

Обстановка в Кано була гнітючою. Громадянська війна понівечила це велике місто. У служінні ми нерідко проходили повз трупи людей, вбитих під час боїв. Колись у Кано було кілька зборів, але більшість братів втекла і залишилось менше 15 вісників. Всі вони були дуже налякані й пригнічені. Тому можете собі уявити, з якою радістю вони зустріли шістьох спеціальних піонерів, серед яких був і я. Нам вдалося їх трохи підбадьорити, і невдовзі вони знову проводили зібрання, проповідували, надсилали у філіал звіти і замовляли літературу.

Я та інші спецпіонери почали вивчати мову хауса. Коли місцеві чули, що ми говоримо їхньою рідною мовою, вони набагато охочіше слухали добру новину. Однак наше проповідування подобалось не всім. Члени місцевої релігії були дуже незадоволені, тому нам треба було виявляти обачність. Одного разу мені і моєму напарнику довелося втікати від чоловіка з ножем! На щастя, ми бігали швидше за нього і він нас не наздогнав. Незважаючи на всі ті небезпеки, я почувався так само, як псалмоспівець, який написав: «Завдяки тобі, Єгово, я живу безпечно» (Пс. 4:8). Зараз у Кано більше ніж 500 Свідків, які належать аж до 11 зборів.

У Кано я прослужив лише кілька місяців, а потім, у серпні 1968-го, мене і ще двох спецпіонерів призначили в Ніамей, столицю Республіки Нігер. Ця країна розташовується  у Західній Африці — в одному з найспекотніших регіонів нашої планети. Дуже скоро ми відчули це на собі. Звикати нам довелося не тільки до спеки, а й до нової мови — французької. Було нелегко, але ми довірились Єгові і розпочали проповідування разом з невеликою групою вісників, які жили в столиці. Вже невдовзі майже в кожного жителя Ніамея була книжка «Правда, яка веде до вічного життя». Іноді люди навіть самі шукали нас, щоб отримати примірник!

Через деякий час стало очевидно, що місцева влада не рада Свідкам Єгови. У липні 1969 року ми зібралися на перший в історії країни районний конгрес. Було приблизно 20 присутніх. Усі з нетерпінням чекали хрещення двох нових вісників, однак уже в перший день конгресу прийшли поліцейські і зупинили програму. Вони забрали спецпіонерів і районного наглядача до поліцейського відділка. Нас допитали і наказали з’явитися наступного дня. Ми відчули, що запахло смаженим, тому організували промову до хрещення у приватному будинку і потім таємно охрестили тих двох вісників у річці.

Через кілька тижнів міністерство внутрішніх справ наказало мені і п’ятьом іншим спецпіонерам протягом 48 годин покинути країну. Причому ми мали зробити це за власний рахунок. Ми послухалися і вирушили прямісінько до філіалу в Нігерії, де отримали нові завдання.

Мене призначили в нігерійське село Орісунбаре, де я насолоджувався плідним служінням разом з невеликою групою тамтешніх вісників. Однак через півроку філіал запропонував мені повернутися в Нігер. Я був дуже здивований і навіть стривожений, але моє серце гріла думка про те, що я побачуся зі старими друзями.

І ось я знову опинився в Ніамеї. На другий день після прибуття я познайомився з одним нігерійським бізнесменом. Зрозумівши, що я Свідок, він почав засипати мене питаннями про Біблію. Так почалось наше вивчення. Через деякий час цей чоловік зав’язав з курінням та п’янками і зрештою охрестився. Я дуже радий, що мав нагоду послужити в багатьох регіонах Нігеру і побачити, як різні люди приймають там правду. Коли я прибув у цю країну, там був лише 31 Свідок, а коли я її покидав, ця кількість зросла до 69.

Наприкінці 1977 року я повернувся в Нігерію, щоб пройти трьохтижневе навчання. Після завершення курсу координатор комітету філіалу, Малькольм Віґо, вручив мені лист від філіалу в Сьєрра-Леоне. Братам потрібен був здоровий неодружений піонер,  який володіє англійською та французькою і може служити районним наглядачем у Гвінеї. Брат Віґо пояснив, що власне до цього завдання мене й готували, але наголосив, що буде дуже нелегко. «Добре подумай, перш ніж погоджуватися»,— порадив він мені. Я відразу йому відповів: «Якщо Єгова мене посилає, то я не можу не піти».

Прилетівши у Сьєрра-Леоне, я зустрівся з братами з філіалу. Один із членів комітету сказав: «Нам майже нічого не відомо про братів у Гвінеї». Хоча цей філіал наглядав за проповідницькою працею у Гвінеї, через напружену політичну ситуацію зв’язок із тамтешніми вісниками був неможливим. Брати кілька разів намагалися прислати в цю країну свого представника, але їм це так і не вдалося. Тому мене попросили поїхати у столицю Гвінеї, Конакрі, і спробувати отримати там посвідку на проживання.

У Конакрі я відразу пішов до нігерійського посольства. Там я сказав послу, що хочу проповідувати у Гвінеї. Тоді він почав вмовляти мене поїхати з країни, пояснюючи це тим, що тут мені світить в’язниця, і то в найкращому випадку. «Повертайся в Нігерію і проповідуй собі там»,— сказав він. Але я йому відповів: «Ні, я залишуся». Тоді посол написав листа міністру внутрішніх справ Гвінеї і попросив його посприяти моїй справі. Той радо мене прийняв.

Невдовзі я повернувся до філіалу в Сьєрра-Леоне і розповів братам про рішення міністра. Коли вони дізналися, як Єгова поблагословив мою подорож, їхній радості не було меж. Мені дали посвідку на проживання у Гвінеї!

З 1978 по 1989 роки я служив районним наглядачем у Гвінеї та Сьєрра-Леоне і був замісником районного в Ліберії. На початках я дуже часто хворів. Іноді це траплялось, коли я був у віддалених місцевостях. Але кожного разу брати докладали всіх зусиль, щоб доправити мене до лікарні.

Одного разу моя хвороба була особливо серйозною: я заразився малярією, а на додачу до неї в мене з’явилися глисти. Брати вже навіть обговорювали, де мене поховати! Але, на щастя, я одужав. Моє життя не раз було в небезпеці, але я ніколи навіть не думав про те, щоб покинути своє служіння. Я завжди залишався впевненим у тому, що по-справжньому безпечно лише з Єговою — Богом, який може воскрешати мертвих.

У 1988 році я познайомився з Доркою — дуже смиренною і духовною піонеркою. Ми одружилися і разом продовжили районне служіння. Дорка — надзвичайно любляча й саможертовна дружина. Не раз ми йшли пішки аж 25 кілометрів від одного збору до іншого і при цьому несли весь свій багаж. Якщо ж збір був ще далі, то ми шукали бодай якийсь транспорт і вирушали в довгу подорож по бездоріжжю.

 А ще мене захоплює сміливість моєї дружини. Час від часу нам доводилося перетинати річки, в яких водилися крокодили. Ніколи не забуду одну нашу подорож. Нам треба було перебратися на другий берег річки, але міст був зруйнований, тому довелося скористатися каное. Намагаючись вилізти з нього, Дорка впала у воду. Там було дуже глибоко і могли чатувати крокодили. І, як на біду, ні вона, ні я не вміли плавати. На щастя, якісь юнаки пірнули за Доркою і врятували її. Той випадок не раз з’являвся нам у нічних кошмарах. Усе ж ми продовжували своє служіння.

На початку 1992 року сталась несподіванка — Дорка завагітніла. Ми переживали, чи зможемо продовжити піонерське служіння, але потім вирішили: «Єгова зробив нам дивовижний подарунок!» З цією думкою ми й назвали нашу доньку Джагіфт («подарунок Яг»). Через чотири роки в нас народився ще й син — Ерік. Обидві наші дитини стали для нас справжніми дарами. Джагіфт деякий час служила у віддаленому перекладацькому офісі в Конакрі, а Еріка призначили служителем збору.

Виховання дітей забирало багато часу, тому Дорці довелося припинити спеціальне служіння. Але їй вдавалося служити сталим піонером, а я з допомогою Єгови залишався спеціальним. Після того як наші діти підросли, Дорка знову приєдналася до мене в цьому виді служіння. Зараз ми служимо місіонерами в Конакрі.

Я завжди йшов туди, куди мене посилав Єгова. Ми з дружиною дуже часто відчували його захист і благословення. Ми повністю довіряли Єгові і завдяки цьому уникнули багатьох проблем, які з’являються в тих, хто покладається на багатство. Ми з Доркою на власному досвіді переконалися в тому, що справжній захист дає лише «Бог нашого спасіння» — Єгова (1 Хр. 16:35). Я впевнений, що він оберігає життя кожного з нас, «як оберігають дорогоцінності, сховавши їх у торбину» (1 Сам. 25:29).