ЦЕ БУВ звичайний ранок у Західній Африці. Аромати киплячих соусів і вареного рису наповнювали повітря. Вулицею проходили жінки, несучи на головах величезні клунки. Було чути щирий сміх і базарний гамір. Минуло небагато часу, і сонце перетворилося у розжарений білий диск.

Дітлахи побачили мене — йово, тобто білу людину, і, як зазвичай, завели танці й співи. Пісня почалася словами: «Йово, йово, бон суар»,— а закінчилася: «Може, даси подарунок за виступ?» Один хлопчик не співав. Він пішов слідом за мною і став щось показувати жестами. Виглядало так, ніби він говорить мовою жестів. Коли я жила у США, то вивчила пальцеву абетку американської мови жестів, але ж Бенін — це франкомовна країна.

Все ж таки я спромоглася показати жестами вісім літер свого імені, і на обличчі хлопчика з’явилася широка усмішка. Він схопив мене за руку і повів вузенькими вуличками до свого дому. Це був звичайний для цієї місцевості двокімнатний будиночок із шлакоблоку. Мене відразу оточили рідні хлопчика. Усі почали показувати мені щось жестами. А що могла зробити я? Я показала літери свого імені і написала на папірці, що я місіонерка, яка навчає людей про Біблію, і що скоро до них повернуся. Підійшло кілька сусідів, які не були глухими, і почали кивати на знак згоди. «Оце я попала!» — подумала я.

Вдома я стала роздумувати: «Обов’язково має бути хтось, хто може допомогти цим людям дізнатися про обітницю Бога, що “відчиняться вуха глухим”» (Ісаї 35:5). Я провела деякі дослідження, і виявилося, що, згідно з нещодавнім переписом, в Беніні живе 12 000 глухих і слабочуючих людей. На мій превеликий подив, у школах для глухих використовували не французьку, а американську мову жестів! Та, на жаль, жоден місцевий Свідок Єгови не володів цією мовою. Зітхнувши, я сказала одній тутешній сестрі: «Як би я хотіла, щоб до нас приїхав хтось, хто знає американську мову жестів!» На що вона відповіла: «Ти вже тут!» Вона була права. Я замовила самовчитель, а також видані Свідками Єгови DVD-диски американською мовою жестів. Я отримала відповідь  на свої молитви, коли з Камеруну в Бенін переїхала одна сестра, яка знала американську мову жестів.

Багато людей дізналося про те, що я вивчаю жестову мову. Мені сказали відвідати Брайса, художника, який малював вивіски. Хоча надворі стояла спекотна волога погода, в майстерні Брайса, зробленій з переплетених пальмових гілок, було прохолодно. За багато років стіни майстерні, об які художник постійно витирав пензлі, стали наче веселка. Брайс змів пил зі стільців і дуже уважно подивився на мене, чекаючи, щоб я почала розмову. Я вставила диск у DVD-програвач. Брайс підсунув свій стілець ближче до маленького екрана. «Я розумію! Я розумію!» — показав він жестами. Зібралися сусідські діти і, витягнувши шиї, також почали дивитися. Один хлопчик випалив: «Чому вони дивляться фільм без звуку?»

Кожного разу, коли я приходила, навколо DVD-програвача збирався чимраз більший натовп. Невдовзі Брайс та інші почали відвідувати наші християнські зібрання. Я перекладала для них програму, і це допомогло мені швидше вивчити жестову мову. Наша група росла, і дехто навіть сам почав розшукувати мене. Ось що сталося зі мною одного разу. Я намагалася об’їхати кіз та свиней, які повиходили на дорогу, і двигун моєї машини незадоволено ревів, бо я раз у раз потрапляла в ями. Аж раптом я почула, як ззаду щось бамкнуло. «Тільки не це! — подумала я.— Невже мій автомобіль знову зламався?» Але виявилось, що за мною біг глухий чоловік і, щоб привернути мою увагу, стукнув по машині!

Жестові групи утворилися також в інших містах. На обласному конгресі організували частковий переклад програми, і мене попросили бути однією з перекладачів. Коли я вийшла на сцену і чекала перших слів промовця, я раптом пригадала, що на початку свого призначення думала: «Як мені розширити своє місіонерське служіння в Африці?» Дивлячись на присутніх, я зрозуміла, що знаю відповідь на це питання: служити місіонеркою в жестовому полі. Тепер я вже не кажу собі: «Оце я попала!»