ТИМОФІЙ впевнено крокує вперед, пильно вдивляючись удалечінь. Кожен новий крок віддаляє його від рідного дому. Попереду йдуть його товариші. Ось вони вже минають до болю знайомі Тимофію поля і залишають позаду Лістру, що розкинулась на невисокому пагорбі в розлогій долині. Тимофій мимоволі усміхається. Це він пригадує свою маму і бабусю, які, дивлячись йому вслід, нишком витирали сльози. Як же вони пишалися ним! І, мабуть, думали, чи він ще раз оглянеться і востаннє помахає їм рукою.

Час від часу до Тимофія озирається апостол Павло і дружньо усміхається. Павло знає, що Тимофієві треба подолати сором’язливість, але запал цього юнака зігріває його серце. Тимофію, напевно, близько двадцяти, і він має глибоку повагу та прихильність до Павла. Тепер він готовий іти з цим енергійним та вірним чоловіком за сотні кілометрів від дому. Вони подорожуватимуть пішки й кораблем, а в дорозі на них нерідко чигатиме небезпека. Тимофій навіть гадки не має, чи колись ще побачить рідний дім.

Що спонукало цього хлопця обрати такий життєвий шлях? Чи варто було йти на такі жертви? І як віра Тимофія може вплинути на нашу віру?

Тепер перенесімось подумки на два-три роки назад і припустімо,— а це дуже правдоподібно,— що Лістра була рідним містом Тимофія. Те маленьке містечко лежало у віддаленій добре зрошуваній долині. Його мешканці, мабуть, розуміли грецьку, але й далі розмовляли місцевою лікаонською мовою. Одного разу в цьому тихому місті зчинилась небувала метушня. До Лістри з Іконії, більшого сусіднього міста, прибули двоє християнських місіонерів — апостол Павло й Варнава, який його супроводжував. Коли вони звіщали там добру новину, Павло помітив у натовпі чоловіка-каліку, який мав справжню віру. Тож Павло зробив чудо і зцілив його (Дії 14:5—10).

Багато жителів Лістри, очевидно, вірили в тамтешні легенди про богів, які колись, маскуючись під людей, приходили в їхню місцевість. Тому вони подумали, що Павло — це Гермес, а Варнава — Зевс. Ці двоє смиренних християн ледве стримали натовп, щоб їм не приносили жертв (Дії 14:11—18).

Усе ж дехто у Лістрі збагнув: те, що сталося, ніяк не пов’язане з міфічними язичницькими богами. Для них це було чимось реальним і водночас дивовижним. Наприклад, Євникія — юдейка, що була одружена з невіруючим греком *, та її матір Лоїда, поза всяким сумнівом, уважно і з захопленням слухали Павла й Варнаву. Нарешті вони чули новину, якої з нетерпінням чекав кожен вірний юдей: Месія прийшов і виконав багато пророцтв, записаних про нього у Писаннях.

Уявіть, як візит Павла вплинув на Тимофія. Цьому юнакові ще «від самого народження» прищеплювали любов до святих слів з Єврейських Писань (2 Тимофія 3:15). Подібно до своєї  матері та бабусі, Тимофій розумів, що Павло і Варнава розповідають правду про Месію. А подумайте на мить про чоловіка-каліку, якого зцілив Павло. Мабуть, Тимофій, відколи себе пам’ятав, безліч разів помічав цього бідолаху на вулицях Лістри. Тепер же він бачить, як цей чоловік іде — вперше у своєму житті! Тож зовсім не дивно, що Тимофій, як і Євникія та Лоїда, став християнином. Сьогодні дідусі й бабусі, а також батьки можуть багато навчитися від Євникії і Лоїди. Чи ви є добрим прикладом для молодих?

Ті, хто стали християнами у Лістрі, мабуть, дуже раділи, довідавшись про надію, яка відкривалась перед усіма учнями Христа. Однак, разом з тим вони дізналися, що таке учнівство вимагає високої ціни. Фанатичні і вороже налаштовані юдеї з Іконії та Антіохії прийшли в місто і підбурили мінливий натовп проти Павла й Варнави. Невдовзі розлючена юрба пішла за Павлом, кидаючи в нього каміння. Знесилений, він впав на землю. Люди витягли його за місто і залишили там помирати (Дії 14:19).

Однак учні з Лістри відразу поспішили до Павла. З яким же полегшенням вони, напевно, зітхнули, коли він заворушився, піднявся і безстрашно попрямував з ними назад у місто. Наступного дня Павло та Варнава пішли проповідувати в Дервію. Знайшовши і там нових учнів, ці мужні чоловіки, дивлячись небезпеці у вічі, повернулися в Лістру. Навіщо? Біблійна розповідь каже: «Вони зміцнювали учнів і заохочували їх триматися віри». Уявіть, як Тимофій з широко відкритими очима слухав Павла і Варнаву, котрі запевняли тих християн, що велична надія на майбутнє варта їхніх жертв. Вони сказали: «Ми маємо багато настраждатися, перш ніж увійдемо в Боже Царство» (Дії 14:20—22).

Тимофій на власні очі бачив, що для Павла — це не пусті слова. Він мужньо зносив страждання, аби звіщати добру новину іншим. Тимофій розумів: якщо піде слідами Павла, то жителі Лістри чинитимуть йому опір, навіть його батько. Але він постановив не піддаватися цьому тискові і не змінювати свого рішення щодо того, як служити Богові. Сьогодні є багато молодих людей, подібних до Тимофія. Вони теж мудро обирають собі таких друзів, які мають сильну віру і які зможуть підбадьорити та зміцнити їх. І вони не дозволяють протидії завадити їм у служінні правдивому Богові.

Як уже згадувалося раніше, приблизно через два або три роки Павло знову навідався до Лістри. Тільки подумайте, яка радість панувала в домі Тимофія, коли прибув Павло, цього разу в супроводі Сили. Не менше радів і сам Павло. Тепер він бачив плоди, які принесло насіння правди, посіяне ним у Лістрі. Зокрема, Лоїда та її донька Євникія стали відданими християнками, повними «нелицемірної віри», яку він так цінував (2 Тимофія 1:5). А що сказати про молодого Тимофія?

Павло був приємно вражений зрілістю цього юнака, яку той набув від часу його останнього візиту. Про нього «добре відгукувались брати» не лише у Лістрі, але й в Іконії, що приблизно за 32 кілометри на північний схід (Дії 16:2). Як йому вдалося здобути собі таку хорошу репутацію?

«Святі писання», яких Тимофія «від самого народження» навчали його мама й бабуся, містять мудрі й практичні поради для юнаків та дівчат (2 Тимофія 3:15). Ось одна з них: «Пам’ятай про свого Величного Творця у дні молодості» (Екклезіаста 12:1). Ці слова набули для Тимофія глибшого значення, коли він ступив на християнський шлях. Він розумів, що для нього найкращий спосіб пам’ятати про свого Величного Творця — це ділитися з іншими доброю новиною про його Сина, Христа. Поступово Тимофій навчився долати властиву йому сором’язливість і сміливо розповідав людям добру новину про Ісуса Христа.

Чоловіки, які брали провід у зборах, помітили поступ Тимофія. Їх, без сумніву, зворушило те, як він зміцнював і підбадьорював інших. А що найважливіше, його помітив Єгова. Під натхненням Бога були виголошені деякі пророцтва про Тимофія. Вони, очевидно, стосувалися служіння, яке він мав виконувати для багатьох зборів. Прибувши до Лістри, Павло побачив, що Тимофій буде для нього добрим партнером у місіонерських подорожах. Брати в Лістрі погодилися з цим і поклали на молодого Тимофія руки. Цей жест означав, що тепер йому доручено почесне завдання у служінні Богу Єгові (1 Тимофія 1:18; 4:14).

Можна лише уявити, наскільки Тимофія вразило те, що йому довірили таку велику відповідальність. Він вважав це неабиякою честю. Цей юнак був готовий вирушати *. Але як відреагує невіруючий батько на новий порив Тимофія бути роз’їзним християнським служителем? Він, напевно, мав багато планів щодо майбутнього свого сина. А що сказати про матір і бабусю? Чи вони сяяли від радості, водночас намагаючись приховати своє хвилювання за хлопця? Зрозуміло, такі почуття були б цілком природними.

Хоч би як там було, Тимофій пішов. Того ранку, описаного на початку статті, для нього почалося нове життя — життя подорожей з апостолом Павлом. Коли Тимофій покидав Лістру, кожен скрегіт камінців під ногами і кожен шелест трави, на яку він ступав, означав ще один крок від рідного до невідомого. Після довгого дня подорожі троє чоловіків прибули в Іконію. Там Тимофій уважно спостерігав за Павлом і Силою, які передавали одновірцям останні постанови від керівного органу в Єрусалимі і з усіх сил зміцнювали їхню віру (Дії 16:4, 5). Але то був лише початок.

Відвідавши збори в Галатії, місіонери зійшли з широких мощених римських доріг і подолали сотні кілометрів просторими плоскогір’ями Фригії, спочатку в напрямку на північ, а потім на захід. Після цього, слухаючись, як завжди, керівництва Божого святого духу, вони подалися в Троаду, сіли на корабель і попливли до Македонії (Дії 16:6—12). На той час Павло вже побачив, наскільки цінним помічником був Тимофій. Тож він без вагань залишив його разом з Силою у Верії (Дії 17:14). Павло навіть послав цього юнака самого у Фессалоніки. У тому місті Тимофій зміцнював вірних християн, наслідуючи приклад тих, за ким так уважно спостерігав раніше (1 Фессалонікійців 3:1—3).

 Згодом Павло написав про Тимофія: «Я не маю більше нікого з таким складом розуму, хто б так щиро подбав про ваші потреби» (Філіппійців 2:20). Така репутація не з’явилася випадково. Тимофій здобув її важкою працею, смиренним служінням і непохитною витривалістю під час труднощів. Який чудовий приклад він залишив для молодих людей! Ніколи не забувайте, що ваша репутація великою мірою залежить від вас самих. Якщо ти молодий, то маєш чудову нагоду здобути собі добре ім’я, ставлячи Єгову на перше місце в житті і виявляючи до інших доброту та повагу.

Упродовж близько 14 років Тимофій тісно співпрацював з Павлом, своїм другом. Він багато пережив разом з цим апостолом — як небезпек, пов’язаних зі служінням, так і радісних моментів (2 Коринфян 11:24—27). За свою віру Тимофій навіть потрапив у в’язницю (Євреїв 13:23). Він також розділяв з Павлом глибоку любов до християнських братів та сестер і ніжно турбувався про них. Недарма Павло писав, що пам’ятає його сльози (2 Тимофія 1:4). Очевидно, Тимофій, подібно до Павла, навчився плакати з тими, хто плаче, і перейматися їхніми почуттями. Тому він ніс їм справжнє підбадьорення й потіху (Римлян 12:15). Кожен з нас теж може цього вчитися.

Згодом Тимофій став досвідченим християнським наглядачем. Павло довірив йому завдання не лише відвідувати збори, щоб зміцняти і підбадьорювати одновірців, але й призначати чоловіків, котрі відповідали вимогам, старійшинами чи служителями збору (1 Тимофія 5:22).

Павло любив Тимофія і давав йому багато цінних порад та батьківських настанов. Він спонукував Тимофія розвивати свої духовні дари і продовжувати робити поступ (1 Тимофія 4:15, 16). Павло заохочував його не дозволяти молодості — і, можливо, природній сором’язливості,— завадити йому сміливо відстоювати те, що правильне (1 Тимофія 1:3; 4:6, 7, 11, 12). Він навіть радив Тимофію, як боротися з частими хворобами, які його турбували, зокрема з проблемами зі шлунком (1 Тимофія 5:23).

Настав час, коли Павло зрозумів, що дивиться смерті у вічі. Ймовірно, невдовзі його мали стратити. Під Божим натхненням він написав Тимофієві ще одного листа. У ньому містилося таке зворушливе прохання: «Зроби все можливе, щоб прийти до мене якнайшвидше» (2 Тимофія 4:9). Павло сильно любив Тимофія; він називав його служителем Господа, який став його «улюбленою і вірною дитиною» (1 Коринфян 4:17). Тому не дивно, що перед смертю Павло хотів, аби поруч з ним був його любий друг. Кожному з нас варто запитати себе: «Чи у важку хвилину люди прагнуть моєї підтримки?»

Ми не знаємо, чи встиг Тимофій побачитись з Павлом. Але нам точно відомо, що він завжди робив усе можливе, щоб потішити і підбадьорити Павла та багатьох інших. Тимофій жив відповідно до свого імені, яке означає «той, хто шанує Бога». Усі ми, як молоді, так і старші, можемо наслідувати його визначний приклад віри.