«Я ВІДЧУВАВ, що всі довкола очікують від мене стримування почуттів»,— розповідає Майк, пригадуючи смерть свого батька. Тому основною турботою Майка було приховати своє горе від стороннього ока. Проте пізніше він зрозумів, що помилявся. Тож коли у Майкового друга помер дідусь, він уже знав, що робити. Він каже: «Ще декілька років тому я б поплескав свого друга по плечу і сказав: «Будь мужчиною». Тепер же я торкнувся його руки і сказав: «Дай волю своїм почуттям. Це допоможе тобі. Якщо ти хочеш, я піду. Хочеш — залишуся. Але не бійся своїх почуттів».

Мері-Анна також відчувала, що мусить угамовувати свої почуття, коли помер її чоловік. «Я так переймалася тим, щоб бути добрим прикладом для інших,— пригадує вона,— що не дозволяла собі мати нормальні людські почуття. Але зрештою я зрозуміла, що мої намагання бути сильною в очах інших не допомагали мені самій. Я почала аналізувати свою ситуацію і сказала собі: «Плач, якщо тобі хочеться. Не старайся бути надміру сильною. Вивільни все, що лежить тягарем на душі».

Отож і Майк, і Мері-Анна рекомендують: дозвольте собі горювати! І вони мають рацію. Чому? Тому що горювання дає необхідне емоційне полегшення. Даючи вихід емоціям, ви зможете зняти з себе напруження. Якщо природний вияв емоцій поєднується з розумінням і доброю поінформованістю, то це дасть вам можливість розглядати свої почуття в правильному світлі.

Звичайно, не всі виливають своє горе однаково. До емоцій, що їх переживає особа, втративши близьку людину, можуть мати стосунок такі фактори, як, наприклад, наступила смерть раптово чи після затяжної хвороби. Але цілком очевидним є одне: приглушування почуттів може бути шкідливим як у фізичному, так і в моральному плані. Набагато ліпше для здоров’я, коли людина виливає своє горе. Як це робити? Деякі практичні поради містяться у Святому Письмі.

Полегшення можна знайти в розмові. Коли усі десять дітей старожитнього патріарха Йова загинули, а самого його спіткала велика скрута, він сказав: «Життя моє мені набридло! Дам волю смуткові моєму, і говоритиму в гіркоті душі моєї» (Йова 1:2, 18, 19; 10:1, Хом.).  Йов уже більше не міг гамувати свій смуток. Він відчував доконечну потребу дати йому волю, він мусив ‘говорити’. Подібно й англійський драматург Шекспір написав у «Макбеті»: «Журбу свою висловлюйте словами. Мовчазне горе в серце калатає і шепотінням серце розбиває».

Тож якщо ви розповісте про свої почуття «правдивому другові», котрий терпляче й співчутливо слухатиме вас, то це може принести вам деяку полегкість (Приповістей 17:17). Коли передати свої переживання й почуття словами, то нерідко стає легше розуміти їх і давати собі з ними раду. І якщо ваш слухач колись також пережив утрату і справився зі своїми почуттями жалю і скорботи, ви зможете дістати деякі практичні поради. Одна матір, у котрої померла дитина, пояснила, чому їй допомогло спілкування з іншою жінкою, яка також зазнала такої втрати: «Дуже зміцнило мене уже саме знаття того, що ще хтось, крім мене, пережив таке лихо, залишився цілим та неушкодженим і живе далі, до того ж досить упорядкованим життям».

А що робити, коли вам незручно говорити про свої почуття? По смерті Саула та Йонатана Давид склав вельми емоційну жало́бну пісню, в котрій вилив своє горе. Ця скорботна композиція зрештою стала частиною біблійної книги, яка зветься Другою книгою Самуїловою (2 Самуїла 1:17—27; 2 Хронік 35:25). Подібно до цього, декому легше звіритися аркушеві паперу. Одна вдова розповіла, що записувала свої почуття і за кілька днів перечитувала написане. Це приносило їй полегшення.

Одне слово, виражаючи свої почуття,— незалежно від того, в якій формі: усно чи письмово,— ви можете знайти полегкість. До того ж вам, напевно, буде легше з’ясовувати різні непорозуміння. Одна мати, що пережила втрату дитини, розказує: «Ми з чоловіком чули про інші подружжя, котрі розлучилися по смерті дитини, але не хотіли, щоб таке трапилося з нами. Тому щоразу, коли хтось з нас почував гнів, ладен звинувачувати іншого, ми говорили про це. Гадаю, що в результаті ми стали ще ближчими». Отже, якщо ви даватимете іншим знати про свої почуття, це, можливо, допоможе вам зрозуміти, що, хоча ви і переживаєте спільну втрату, інші можуть оплакувати її трохи не так, як ви, тобто їхнє горювання може мати інші силу й спосіб вияву.

Ще одним засобом полегшити душевний біль є плач. Є «час плакати», каже Біблія (Екклезіяста 3:1, 4). Такий час, безперечно, настає після смерті дорогої нам особи. Тим-то гіркі сльози убитої горем людини, схоже, є невід’ємною частиною процесу емоційного видужування.

Одна молода жінка розповідає, як її близька подруга допомогла їй пережити смерть матері. Вона пригадує: «Моя подруга була весь  час зі мною. Вона плакала зі мною, говорила зі мною. Я могла цілком відкрито виражати свої почуття, і це було дуже важливим для мене. Я не почувала себе незручно через те, що плакала». (Дивіться Римлян 12:15). Вам також не слід соромитися своїх сліз. Як ми вже бачили, у Біблії є чимало прикладів і чоловіків, і жінок віри, в тому числі Ісуса Христа, котрі відкрито проливали сльози жалю без помітного зніяковіння (Буття 50:3; 2 Самуїла 1:11, 12; Івана 11:33, 35).

Може виявитися, що протягом якогось часу ваші емоції будуть дещо непередбачуваними. З очей без попередження можуть линути сльози. Одна вдова розповіла, що може розплакатися навіть у супермаркеті (куди вона часто приходила робити покупки разом з чоловіком), особливо ж коли рука за звичкою тягнеться за тим, що любив її чоловік. Будьте терплячими з собою. І не думайте, ніби вам слід стримувати сльози. Пам’ятайте, що вони — природна і невід’ємна частина вашого горювання.

Як зазначалося вище, у декого після смерті близької людини з’являється почуття вини. Це може допомогти зрозуміти тяжкі переживання вірного чоловіка Якова, котрого впевнили в тому, що його сина Йосипа роздер «дикий звір». Яків сам послав Йосипа подивитися, як ідуть справи у його братів. Тому-то його, певно, терзало почуття провини, і він, либонь, гірко докоряв собі: «Чому ж я послав його самого? Чому я послав його туди, де водиться багато хижих звірів?» (Буття 37:33—35).

Можливо, вам здається, ніби смерті близької вам особи посприяла ваша недбалість та неувага у ставленні до неї. Допомогти може вже саме усвідомлення того, що почуття вини — реальної чи вигаданої — є нормальною реакцією людини, котра переживає таке горе. І знову ж таки не думайте, що вам слід тримати такі почуття при собі. Ви знайдете полегкість, якщо поділитеся з кимось, наскільки винними почуваєтесь.

 Однак завважте, що, хоч би як сильно ми любили іншу людину, ми не в стані управляти її життям, а також не можемо відвернути від тих, кого любимо, «час і випадок» (Екклезіяста 9:11, Моск.). Крім того, ваші мотиви, безсумнівно, не були поганими. Наприклад, хіба можна казати, нібито ви хотіли, щоб дорога вам людина захворіла і померла, бо не організували раніше візиту до лікаря? Звичайно, що ні! У такому разі чи й справді ви винні у смерті тієї людини? Ні.

Одна мати навчилася давати собі раду з почуттям вини після того, як її дочка загинула в автокатастрофі. Вона каже: «Я почувалася винною, адже це я вислала її з дому. Але пізніше я зрозуміла, що звинувачувати себе у трагедії безглуздо. Нічого не було неправильного в тому, що я послала її з батьком виконати певне доручення. Виною цьому є жахлива дорожня пригода».

«Але мені шкода, що стільки всього не вдалося сказати або зробити»,— скажете, можливо, ви. То правда, та хто з нас може претендувати на звання досконалого батька, матері чи дитини? Біблія нагадує нам: «Багато ми всі помиляємось. Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий» (Якова 3:2; Римлян 5:12). Тож примиріться з фактом, що ви недосконалі. Зосереджуючись на безконечному «якби я...», ви нічого не зміните, але тільки можете сповільнити своє емоційне видужування.

Якщо у вас є вагомі підстави вважати, що ваша вина — цілком реальна річ, а не вигадана, то зверніть увагу на найважливіший фактор, який принесе вам заспокоєння,— Боже прощення. Біблія запевняє нас: «Коли ти, Господи, зважатимеш на провини,— о Господи, хто встоїться? Та в тебе є прощення» (Псалом 130:3, 4, Хом.). Ви не в спромозі повернути минуле або щось змінити. Але ви можете прохати Божого прощення за помилки, зроблені в минулому. А що ж далі? Якщо Бог обіцяє пробачити нам наші провини, чи не слід і вам пробачити собі? (Приповістей 28:13; 1 Івана 1:9).

Чи ви також почуваєте гнів, можливо на лікарів, медсестер, друзів і навіть на небіжчика? Візьміть до уваги те, що гнів також є нормальною реакцією на втрату. Вірогідно, ваш гнів є природним супроводом вашого почуття жалю. Один письменник сказав: «Вистачає бути свідомим свого почуття гніву — нічого не робити у зв’язку з ним, а просто знати, що ви його відчуваєте,— і ви можете звільнитися від його згубного впливу».

Допомогти може також, якщо людина виявить свій гнів або розповість комусь про нього. Як? Звісно, не імпульсивними, неконтрольованими вибухами. Біблія застерігає, що затяжний гнів небезпечний (Приповістей 14:29, 30). Але ви можете знайти потіху, порозмовлявши про це з другом, котрий розуміє вас. Також дехто переконався, що розрядити гнів допомагають активні фізичні вправи. (Дивіться також Ефесян 4:25, 26).

Хоча і важливо бути відкритим та правдивим, коли йдеться про вияв почуттів, доцільним тут буде застереження. Є велика різниця між тим, що людина виражає свої почуття, і тим, що вона виливає їх на чиїсь голови бурхливим потоком. Немає потреби звинувачувати інших у ваших почуттях гніву та розпачу. Отож діліться своїми почуттями, але без озлобленості (Приповістей 18:21). А зараз ми розглянемо виняткове джерело допомоги в горі.

Біблія запевняє нас: «Господь зламаносердим близький, і впокорених духом спасає» (Псалом 34:19). Так, взаємини з Богом понад усе можуть допомогти вам пережити смерть дорогої людини. Яким чином? Усі практичні поради, запропоновані у цій брошурі, базуються на Божому Слові, Біблії, або перебувають у гармонії з ним. Якщо ви будете застосовувати їх у своєму житті, то це, мабуть, допоможе вам пережити своє горе.

Окрім цього, не слід недооцінювати важливості молитви. Біблія закликає нас: «Свого тягара поклади ти на Господа,— і тебе Він підтримає» (Псалом 55:23). Якщо може допомогти розмова зі співчутливим другом, то наскільки більше допоможе вам те, що ви виллєте своє серце перед «Богом потіхи всілякої»! (2 Коринтян 1:3).

Але за допомогою молитви ми не просто ліпше почуваємося. Той, ‘що молитви вислухує’, обіцяє дати святий дух своїм служителям, котрі щиро просять цього (Псалом 65:3; Луки 11:13). А Божий святий дух, тобто його діюча сила, може дати нам «премножество сили», щоб далі жити день за днем (2 Коринтян 4:7, Куліш). Пам’ятайте: Бог може допомогти своїм вірним служителям подолати всяку і кожну проблему, з якою їм тільки випаде зустрітися.

Одна жінка, в котрої смерть одібрала дитину, пригадує, як сила молитви допомогла їй та її чоловікові. «Коли ми вечорами були вдома і біль ставав незносним, ми молилися разом уголос,— розповідає вона.— Коли нам вперше доводилося щось робити без неї — відвідати перше зібрання та конгрес,— ми просили в молитві сил. Коли прокидалися зранку і реальність здавалася нам нестерпною, ми молилися до Єгови, щоб він допоміг нам. Не знаю чому, але мені було дуже важко самій приходити додому. Тому кожного разу, коли я заходила додому одна-однісінька, то проказувала молитву до Єгови, в якій прохала його допомогти мені зберігати хоч трохи спокою». Ця вірна жінка твердо і з повною підставою вважає, що ці молитви не були даремними. Ви також можете переконатися, що у відповідь на ваші наполегливі молитви ‘мир Божий, що вищий від усякого розуму, берегтиме серця ваші та ваші думки’ (Филип’ян 4:6, 7; Римлян 12:12).

Допомога, яку дає Бог, має неабияке значення. Християнський апостол Павло сказав, що Бог «в усякій скорботі... нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться». Щоправда, божественна допомога не усуває болю, зате вона може допомогти знести його. Це не означає, що ви не будете більше плакати або забудете любиму особу. Проте ви зможете залікувати душевні рани. І врешті те, що ви пережили, може зробити вас чуйнішими та співчутливішими, коли допомагатимете іншим пережити подібну втрату (2 Коринтян 1:4).